Курісовська сільська рада

Березівського району Одеської області

04855 9 65 92

Телефон

Голодомор дитячими очима. Спогади

26.11.2021

Переважна більшість свідків Голодомору, які наприкінці 1980-х наважилися вголос заговорити про ті страшні часи, у 1932–1933 роках були дітьми. Голод не лише забрав у них здоров’я, а й часто рідних чи друзів. Він забрав світлі барви їхнього дитинства, замінивши їх страхом і покорою, німим розпачем і зруйнованою вірою в людяність і добро. Лише наприкінці життя їм відкрилися справжні причини цього лиха і страшні його наслідки.

Представляємо розповіді про долі тих, на чиє дитинство випали такі страшні випробування, і їхні тогочасні спогади.

Історія 1. Олесь Бердник

Відомому письменнику-фантасту, співзасновнику Української Гельсінської групи Олесю Берднику в листопаді 1932-го ледве виповнилося шість років. На той час його родина повернулася в родове село Кийлів на Київщину, в епіцентр голоду. Тут на його очах тихо згас дід, Трохим Дадович – просто відмовився їсти, “щоб дітям більше було”. Так само голодна смерть чекала іншого діда, Василя Олександровича, який залишився на Херсонщині.

Малого Олеся та його сестру від голоду врятував батько, коваль і вправний механізатор Павло Трохимович, який знайшов роботу – в сусідньому селі голова виявився чуйною людиною і допомагав людям як міг: віддав навіть зерно, призначене для посівної, ризикуючи опинитися в таборах. Той повірив новому ковалеві і дав продуктів авансом.

Олесь Бердник чи не першим згадав про Голодомор у художній літературі незалежної України. Він оприлюднив власні спогади на початку 1990-х в автобіографічному романі “Пітьма вогнища не розпалює…”.

“…Настав страшний рік. Тридцять третій.

По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками «згори», забирали все, що можна було їсти: зерно, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.

Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті – витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати.

Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру.

– Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент!

Тоді любили висловлюватися таким високим штилем.

Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала.

Тоді навіть «представник», змилостивившись, звелів:

– Оставь ей узелок! Все равно подохнет!…

…За кілька днів село почало перетворюватися в зборище понурих тіней. Люди напухали, вмирали. Трупи можна було знайти де завгодно: в полі, в лісі, на дорозі, на березі Дніпра.

Пам’ятаю містичні картини: плентається вулицею конячина, тягне воза. Із-під рогожі стирчать на всі боки сині ноги. Мені цікаво, куди їх везуть, я біжу вслід за підводою. Візник зупиняється біля цвинтаря, там уже викопано велику й глибоку яму. Підходять копачі, піднімають край воза. Трупи безладно падають у яму. Звідусіль набігають здичавілі, бездомні собаки, гризуть трупи. Їх відганяють, проте безуспішно…

Мені страшно, я втікаю геть…

…Батьку інколи давали трохи борошна, вівсяні колючі коржі, висівки з проса. Ми з сестрою давилися тими одвійками, вони не лізли в горло.

Приходили якісь жінки, прохали що-небудь поїсти. Мати віддавала останнє – обрізки картоплі, залишені для посадки. Одна дівчина увивалася ласкою біля матері, все обіцяла дати їй малини, коли ягоди визріють, взамін картопляних лушпайок.

Ми через кілька днів відвідали ту дівчину, котра мешкала над річищем Дніпра. Довкола – спустошені садиби, здичавілі коти. Вибиті вікна. Ніде нікого. На полу біля припічка – вже розкладений труп дівчини. Мати голосила, кликала живих ще сусідів, щоб поховати покійну, а я зацікавився книгою, листки якої перегортав вітер на підвіконні. Кожна сторінка була розділена лінією, ліворуч шрифт незрозумілий, праворуч – російською мовою. Правда – дореволюційний правопис. Я досить вільно почав учитуватися в таємничий текст. То було, як я далеко пізніше зрозумів, Євангеліє від Іоанна. На очі мені потрапив шмат, де оповідалося, як Марія Магдалина відвідала гріб, куди поклали Ісуса після страти. Вона його там не знайшла і вельми засумувала. Хтось питає її: кого шукаєш, жінко? Вона не впізнала воскреслого Учителя і благає сказати, де поділи її коханого Ісуса…

Далі мене чомусь вразило його слово: «Марія!» – а потім її захоплений вигук: «Раввуні!» – тобто ласкава форма поняття – учитель. Скільки згадую, це «раввуні» супроводжувало мене все життя. Чому – не відаю… Сліпучий спогад дитинства: лагідний голос: «Марія!» – і ніби луна над віками: «Раввуні!..»

Наблизилася мама, одірвала мене від читання. Ми залишили ту скорботну хату…

…І до нашої оселі завітав майже повний голод. Уже зацвіли акації, ми з сестрою їли солодкуваті суцвіття. Я пригасав, ледве пересував ноги. Приходила цілковита байдужість…

Одного вечора батько приніс із колгоспу кілька вівсяних коржів, із них стирчали гострі шпичаки. Мати хотіла їх передрібнити, щоб дати нам, батько благав дозволити йому з’їсти бодай один корж, але вона не дозволяла: від тих шпичаків уже вмерло кілька сусідів. Батько хряпнув дверима і, не прощаючись, пропав на кілька днів. Вернувся він на четвертий день, привіз крупи, вершків, борошна. Він найнявся працювати ковалем у колгоспі, що виник на місці комуни «Ленінка». Голова Тютюн (прекрасна, чуйна людина) дав йому трохи продуктів авансом. Це був рятунок. Мати за короткий час відходила нас із сестрою, і ми вже почали рухатися, бігати…

…Мама оповідала, що на ринках у Києві лікарі проводили лекції, пояснюючи покупцям, чим відрізняється людське м’ясо від яловичини або свинини. І сама вона ледь-ледь не потрапила під ніж «заготівельників», обманута якоюсь меткою жіночкою, котра обіцяла їй продати пшона за невелику ціну. Треба було зайти в якийсь темний підвал, але маму зупинив нездоланний жах, вона просила: «Винесіть пшоно сюди, тут розплатимося». Жіночка звивалася вужем, запрошувала: «Та тут кілька кроків, зайдіть!» Але мама вперлася – ані руш з місця. Тоді з глибини підвалу виглянув волохатий, похмурий здоровило і злобно сказав: «Догадлива, сука! Щастя твоє!». Мама кинулася стрімголов від того двору і кілька днів не могла отямитися від несусвітнього жаху…”

Із книги Олеся Бердника “Пітьма вогнища не розпалює”

Історія 2. Сергій Плачинда

Письменник і журналіст, автор книг “Київські фрески” та “Неопалима купина” Сергій Плачинда пережив Голодомор на Кіровоградщині, в селі Масляниківка. В червні 1933-го йому виповнилося п’ять років. Із дітей з усього села в живих лишилося двоє: він і сусідська дівчинка Оля. Від смерті їх оберігали всім селом.

“Мій батько був серед перших, хто в Україні заговорив про Голодомор, свідком якого був. Ще у 1947-му році. За спогадами батька, в газеті  «Кіровоградська правда» оголосили конкурс на найкраще оповідання. Батько написав три: два про війну, а третє – про свого діда Максима. Його розкуркулили, і в 1933-му він поїхав у Єлисаветград роздобути для онука  шматок хліба. Діда по дорозі зарізали  і з’їли. Публікації оповідання батько не дочекався. Пішов до голови журі  конкурсу Віктора Яроша. Той сказав: «Дорогий Серьожа, візьми свій рукопис, винеси його через чорний вхід, щоб ніхто не бачив. А потім спусти в клозет.

Про це батько напише лише через півстоліття. Теж – одним із перших», – згадувала його дочка, журналістка Галина Плачинда.

Сам Сергій Петрович неодноразово розповідав у численних інтерв’ю про жахливі картини, які зберегла його дитяча пам’ять. Ось фрагмент одного з них:

“…Комсомольці добре попрацювали у селі Масляниківка – вимели все до крихти. Коли настала зима, мій рідний дід Максим Митрофанович – міцний красень з вусами, аби врятувати мені життя, рушив до Єлисаветграда (нині – Кропивицький) за макухою. Та з ним трапилося те, що на ту пору вже ставало звичним явищем: його зловили людоїди, вбили, розчленували і м’ясо навіть продавали на базарі. За тим заняттям їх піймала міліція…

Пам’ятаю іншого дідуся на прізвисько Воловик (завідував сільськими волами). Коли настав голод, він їздив на волах попід хатами і гукав: «Винось!». За ту роботу совєти йому платили крихти, то він пік маленькі оладочки і віддавав мені. Аж одного ранку я вибіг до його воза і побачив, що дідусь помер…

Мама, аби врятувати мене, винесла євреям-перекупникам усі домашні розкішні українські рушники… Я плакав за однолітками, які помирали один за одним, прохаючи матерів «Лизу! Лизу!». Бо лизали пусті миски до крові, адже там зберігався запах борщу…

 … У квітні 1933 року в п’ятирічному віці я мав загинути мученицькою смертю. Пригадую, як дітей зібрали в селі Масляниківці, що над річкою Сугаклея, оспіваною Карпенком-Карим. Нас було п’ятеро хлопчиків. А на вигоні – кухня, де столувалися комсомольці й комуністи. Там орудувала товста повариха Кащиха. Стіл просто неба, два хлопчики праворуч, два ліворуч, я – в торці. І вона подає нам миски із супом з кропиви. Як зараз бачу, як там плавали кропив’яні листочки. Проте я чомусь набурмосився, мабуть, вона вдарила мене. Закляк я над тією мискою і думаю: «Умру, а не буду їсти назло цій Кащисі».

Виявилося, моя уперта вдача мене врятувала. Бо ті четверо накинулись на їжу – й одразу в крик. А такі сльозини великі! Один з хлопчиків ще раз сьорбнув ложку того варива і закричав дужче. Вочевидь, від крику, і будучи знесилений голодом, я знепритомнів. Наступний «кадр», який пам’ятаю: стою, лежать ці хлопчики мертві. І тут мене якась сила піднімає вгору. Мати!!! Як вона дізналася, де я, – невідомо. Схопила мене, біжить вниз по косогору до нашої вулиці і кричить: «Не дам цій людоїдці синочка мого загубити». А мені соромно сидіти у матері на руках, бо вважаю себе дорослим. Хоча на той час вже не було перед ким соромитися: село вимерло, мертва тиша…

Коли я став студентом, готував для «Літературної України» свої перші статті і нариси, випало писати про одного кіровоградського хірурга. І перше, чим я поцікавився під час розмови, – що сталося з цими хлопчиками? Чому вони так померли? Виявляється, дитячі кишечки під час голоду стали тонесенькими, як цигарковий папір. Листя з кропиви для них було як каміння – розривало наскрізь. «Вони загинули страшною смертю. Ви врятувалися тому, що не їли», – пояснив мені хірург…

…І другий епізод. Дивовижний. Він завжди у мене перед очима. Літо 1933 року. Голоду вже нема, але люди вмирають страшною смертю: наїдаються і мають заворот кишок. Нестерпні крики. Ніякого медичного нагляду, допомоги. А мама замикає мене в хаті. Єдина моя іграшка (і зараз на балконі стоїть) – це німецька швейна машинка «Зінгер». Як вона збереглася – досі загадка. Виглядав у вікно, а на вулиці ні собака не гавкне, бо поїли собак, ані півень не заспіває. І ще мене стерегли дві «бабусі», щоб ніхто не викрав дитину (бо так загинув мій двоюрідний братик). Називав я тих жінок бабусями, а насправді то були дві молоді жінки – 27–28 років. У однієї від голоду померло двоє дітей, у другої – троє, і чоловіки. Сторожували мене добровільно. З кочергою стояли на варті мого життя…

Пам’ятаю, заглядають у вікно: «Сергієчку, ми тут». Вони вже не могли говорити, як слід, а тільки голосили. Навіки закарбувалися у пам’яті їхні страшні почорнілі обличчя-фрески… Всі діти у моєму селі вимерли. Врятувався я і ще одна дівчинка Оленка…

…Увечері приходила мама і приносила кілограм хліба: глевкий кусень з водою. Щоб його одержати, треба було у полі за день 11 кіп вив’язати (660 снопів). Я й зараз бачу грудку цього чорного хліба. Мати ставала на коліна, в одній руці я тримав кварту води, а вона давала мені по малесенькому кусочку. І приходили ці дві жінки. Вони були у білосніжних кофтинках і хустках. Мене це і досі вражає. Приносили їсти, сідали обабіч мене і щось цокотіли мені. Тільки пам’ятаю «Сергієчку» та «Сергієчку». І така урочистість була у тому всьому. Вже потім я зрозумів: їхні діти померли, і вони хотіли, щоб я жив… Якби я був художником, я б намалював тріаду тих святих жінок із хлопчиком…

…Поруч із нашим селом Масляниківкою (зараз околиця Кропивницького – ред.) було три села (вони і зараз є) Каменівка, Клинці й Покровське, де жили і живуть майже всі росіяни. Колись ще цариця Катерина Друга переселила їх туди. Там була і є російська школа, російська мова. І там голоду не було. Це я добре пам’ятаю. Бо коли мій опухлий від голоду батько пошкутильгав туди і знайшов роботу, ми з мамою теж переїхали. Там діти були ситі. А в Масляниківці навіть шкільні вчителі всі вимерли: нікуди було йти до школи. Це ще одне свідчення того, що геноцид був спрямований саме проти українців як нації…”

Із інтерв’ю газеті «Нація і держава», 16 червня 2010 року

Історія 3. Галина Плаксій

Родину Плаксіїв Голодомор застав у селі Маньківці на Вінниччині. Галі тоді було шість років. А ще сім’я мала дворічну Марію, одинадцятирічну Явдокію та чотирнадцятирічну Фросину.

Батьки мали землю, були дуже господаровиті. Аби вижити під час колективізації, мусили віддати у колгосп худобу і весь реманент. Нові хазяї з колгоспу навіть бляху здерли з хати і накрили нею зерносховище. Якимось дивом лишилась корова – саме вона і врятувала родину. Хоча й бідували всі дуже. Галина Плаксій прожила 80 років, виховала трьох дітей. Одна з них – відома поетка Наталка Поклад.

“Страшні були часи, сумно навіть згадувати… Була на нашій вулиці тітка Ликера, по-вуличному Халємиха, мала дівчинку. Та дівчинка заслабла без харчу, опухла. Прийшла тітка до нашої мами й просить: «Мартусю, дай хоч кілька бараболин, бо дитина голодна…». Мама й дали. Але дівчинка все одно померла. Багато тоді по хатах пухло і вмирало людей.

Дехто рятувався тим, що вдавалося зловити в Бугу чи знайти в лісі. Тато теж ходили до Бугу – ловили ракушки, і ми їх удома варили…

Весною люди обчімхували з береста молоде листя, товкли його, додавали ще щось і робили такі коржики; їх їсти не можна було – гіркі й тверді, але їли, бо голодні.

Я з тих пір не можу на буряк дивитись, так він мені тоді остогид. Хліба не було зовсім, мама зварять юшку, буцім зветься – борщ, а в тій юшці плаває бараболина і покришений буряк. Бараболі трохи мали, бо землю ще не всю забрали. А хліба не було. А нас же в хаті – шестеро! Худі, охлялі, і день до дня – впроголодь…

Ми, діти, ледь дочекалися, коли зацвіте акація та з’явиться трава «калачики», щоб на тому «пастися». Як гусінь, обносили все…

І той страшний рік перебули, бо тато якимсь чудом утримали на обійсті корівчину. Все віддали в колгосп – і реманент, і бляху з хати, і вози, і що там ще казали, – а корівчину якось зберегли.

А на сусідній вулиці жінка, Баранчиха, з’їла своє дитинча. Від голоду зійшла з розуму… Її забрала міліція… Страх Господній, що тоді  було!..”.

Зі спогадів про маму Наталки Поклад